До 200-річчя Кобзаря
Тара́с Григо́рович Шевче́нко народився
Виставка літератури до 200-річчя Тараса Шевченка
«А чи висічу я з граніту думи Тараса?»
Тарас Шевченко – особистість для України унікальна не лише своєю творчість та громадською діяльністю, але й породженням цілої науки – «шевченкознавства». Тарас Шевченко став натхненником для багатьох поетів, письменників, художників, скульпторів. Мабуть, практично немає творчої людини, яка б хоч раз у житті, не зверталася до творчості Т. Шевченка, не присвятила йому хоч кілька рядочків вірша чи хоч один ескіз малюнка. Шевченкове життя і творчість не могли не відбитися й у творчості прилуцьких майстрів слова.
Одним із тих, для кого життя і творчість Т. Шевченка стала основним мотивом власної літературної діяльності, є Микола Турківський. Микола Петрович – один із плеяди талановитих людей Прилуччини, народився у селі Линовиця. М. Турківського знають як поета, письменника, художника-оформлювача, майстра різьби з каменя і дерева. Натхнення творчістю Тараса Шевченка для Миколи Турківського не стало скороминучим, воно, мов золота нитка, пройшло через усе життя і діяльність Миколи Петровича.
Про неабиякий вплив на творчість М. Турківського шевченківської діяльності свідчать цикли поезій, присвячених Кобзареві. Так, зокрема, повним зібранням поетичних рядків про Тараса Шевченка була книга-альбом «З Тарасовим іменем», яка вийшла у світ у 2004-му році. У цьому 2014-му році, напередодні великої ювілейної дати – 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка, вийшло доповнене перевидання книги-альбому під назвою «Тарас».
Вірші розкривають багато стежок-доріг, які пройшов Т. Шевченко на Прилуччині – вони наче карата мандрівок, які здійснив Кобзар. У рідній М. Турцівському Линовиці зберігається камінь, на якому, за народними переказами, любив відпочивати Тарас Григорович, приїжджаючи на гостини до свого друга Якова де Бальмена.
***
Присяду тихо біля нього
І мрію чайкою пущу…
Ні, не втомився я з дороги,
Свою тут славу не мощу.
А хочу слів Тараса вчути
І гнівно-буряний, і щирий…
Де бачив кріпака розкутим,
Де на царя гострив сокиру.
І тишу вчути, що плекала
Натхнення літніх вечорів…
Тут слово з думою вінчалось,
Вогонь безсмертя тут горів.
У книзі М. Турківського «Тарас» не лише поетичні, але й прозові твори, що пов’язані із життям Т. Шевченка. Ставлення до слова, життєві цінності, патріотизм передають такі рядки:
Я до тебе звертаюся, слово моє…
Коли хочеш іти межи люди,
Хай Тарасова щирість в тобі виграє,
І нехай простота його буде.
Ще – довіку, як вік, завжди правду люби,
А неправда хай згине в руїнах…
І візьми, моє слово, в Тараса собі
Ту жагучу любов до Вкраїни!
У передмові до книги «Тарас» хранитель Прилуцького краєзнавчого музею Георгій Гайдай пише: «Для Миколи Турківського Великий Тарас протягом всього життєвого і творчого шляху був яскравою провідною зіркою. Він його обожнював і, може, підсвідомо намагався наслідувати в усьому».
Можливо, якісь творчі флюїди любові до творчості Т. Шевченка Микола Петрович вловив у линовицькому повітрі, пам’яті, яку бережуть сільські стежки. І в цьому селі «…незримо витає дух Великого сина України, якому судилося стати виразником дум і сподівань рідного народу, його співцем, його любов’ю і святинею», - пише Георгій Гайдай.
Захоплення особистістю Т. Шевченка передають не лише поетичні та прозові твори. Великий цикл скульптурних та живописних праць у М. Турківського присвячений Тарасові. Микола Турківський ще школярем любив перемальовувати ілюстрації з «Кобзаря». Згодом, вступивши до художнього училища, він натхненно робив скульптурні етюди на шевченківську тематику – «В казематі», «Тарас-пастушок», «В Орській кріпості». У більш зрілому віці створено серію малюнків «Світоч України» (1988-1989 рр.).
***
А чи висічу я із граніту очі Тараса –
Сум, задуманість, бурю?..
А чи висічу я із граніту думи Тараса –
Нагорьованість, мрійність, знедолю Вкраїни?
І спів, і гнів, і надії на щастя…
Висічу!
Бо матуся з дитинства водить
В невмирущий «Кобзар» на причастя.
М. Турківський – це наш сучасник, творчість якого пронизана шевченковими мотивами. Але серед прилучан є і, так би мовити, корифеї літератури, чия творчість неодноразово відзивалася голосом Кобзаря. Серед класиків Прилуччини – це Любов Забашта, яка народилася у 1918-му році у м. Прилуки. Л. Забашта – особистість неординарна для Прилуччини, це одна із сильних жінок України – сильних духом і поезією. Сказати в двох словах про життя Л. Забашти важко, адже вона була і членом Спілки письменників України, завідувала відділом поезії у славнозвісному журналі «Дніпро». Сьогодні у прилучан з ім’ям Любові Забашти , в першу чергу, виникають асоціації з Прилуцькою міською бібліотекою, чиє ім’я вона носить.
Прихильність до Великого Кобзаря України Любов Забашта виказує ще у юному віці. Про це свідчить поезія дівчини «Кобзарю наш»:
Батьку Тарасе, ще чередничкою в полі
Мудрий «Кобзар» я з пастушками одкрила,
Може, тоді я землю свою полюбила,
В серце взяла всі її радощі й болі.
Із цих рядочків у душі юнки народжується повага до Т. Шевченка, захоплення його особистістю, його патріотизмом. Це захоплення продовжується протягом усього життя. Ще не один вірш Любов Василівна присвячує Кобзареві. Найбільш помітним літературним твором, присвяченим Тарасові Григоровичу, є поема «Тернова доля». А яка ж вона ще, ця доля, була у Т. Шевченка? Сюжет поеми розкриває останні роки життя великого поета. Словами героїні, Л. Забашта каже:
Для мене ви і нині, як раніш,
Моя любов єдина і остання.
І я напам’ять знаю кожен вірш,
Який ви залишили на Вкраїні,
І ті, що вийшли в вашім «Кобзарі»,
Здалека шлю квиління вам чаїні,
Молюся вам, немов своїй зорі.
Ще одним поетом, чия творчість була натхненням від Тараса Шевченка, є Микола Степаненко. Микола Іванович народився у селі Жовтневе на Прилуччині. За життя М. Степаненко працював і вчителем, і журналістом, очолив літературно-мистецьку студію «Волинські литаври», займався видавничою справою. У своїй збірочці «А на тому полотні» (2009 рік) Микола Степаненко вміщує декілька віршів, які народилися під впливом шевченкової творчості. Епіграфами до віршів є слова Тараса.
Якщо брати письменників і поетів Прилуччини, то, мабуть, і немає такого, хто хоча б вірша не присвятив Т. Шевченкові. Вшановує великого поета й Микола Дробот – прилуцький поет-лікар:
Вийшов Удай в сиві береги –
Звідки потаємні сили?
Хто надав безмірної жаги
Ясночолого Тараса бризки вмили.
Монумент здійнявся від землі,
Люди йдуть до славного Пророка.
Раді сивочолі і малі –
Зустрічі чекали стільки років.
Однозначно Т. Шевченко – поет великий для України, який викликав і викликає захоплення не тільки українців, але й закордонних читачів. Віриться, що ще будуть у нас такі просвітителі, чиї слова повторюватиме увесь світ!
Густинські стежки-дороги Тараса Шевченка
Тарас Шевченко – особистість знакова для України, адже це не лише геніальний поет, художник, але, в першу чергу, це народний «месія», що боровся за український народ, за його свободу з-під гніту панщини. Шевченко один із перших возвеличив простого селянина, повідомляючи на весь світ, що він вартий світлого майбутнього.
Сказати про Тараса Шевченка щось абсолютно нове важко, адже його доля і творчість вивчаються ось уже майже 200 років. Про великого поета написано тисячі наукових праць, присвячений не один вірш і книга. Тарас Шевченко – це національний символ, своєрідний бренд української літератури у світі. Але своя сорочка ближча до тіла, каже народ, а нам прилучанам ближче все те, що пов’язує Шевченка із прилуцьким краєм. Тарас Григорович неодноразово був і в Прилуках, і в селах району, які потім навіть опинилися на сторінках деяких його творів. Цікавою сторінкою у житті Шевченка було й село Густиня, а саме – Свято-Троїцький монастир – оберіг наших країв.
Стежка до Густинського монастиря повела Шевченка у 1845-му році (друга поїздка в Україну). Мандрівка від Прилук до обителі зав’язалася зі знайомства з протоієреєм Ілією Бодянським, він і відкрив перед Тарасом духовну перлину приудайського краю. Те, що мандрівка до Густині не була вигадкою чи міфом, яскраво свідчать Шевченкові акварельні малюнки – штрихи із життя монастиря – «В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи», «В Густині. Трапезна церква». Ці акварелі наче наближають прилучан до великого поета. Чітко усвідомлюєш – ось він, Тарас Шевченко, ходив цими ж стежками, що і ми, милувався приудайськими краєвидами, описував їх у своїх поемах, образи людей Прилуччини лягли твори поета.
На той час, коли Тарас Шевченко, був у Густині, монастир переживав часи руйнації, відновлювати її почали повільно (1843 рік). Все це монастир переживав з 1799 року – часу закриття. Датою ж свого народження Густинський монастир вважає 1600 р. саме тоді, на невеликому острові, порослому густим лісом, почали свою благодатну службу перші монахи.
Цікавим фрагментом подорожі Т. Шевченка густинськими стежками-дорогами є спогад про монастир у повісті «Музикант». Це засвідчує – Густиня для Тараса не була пересічним місцем у мандрівці Україною.
«Якщо ви, ласкавий читальнику, любите рідну старовину, то раджу вам, коли переїжджатимете через місто Прилуку… спинитися… в цьому місті… і, по-перше, познайомитися з отцем протоієреєм Іллею Бодянським, а по-друге, одвідати з ним же… напівзруйнований монастир Густиню, що по той бік річки Удаю, верстви за три од міста Прилуки. Можу вас запевнити, що каятися не будете. Це справжнє Сенклерське абатство. Тут все є. І канал, глибокий і широкий, колись наповнений водою із тихого Удаю. І вал, і на валу висока камінна зубчаста стіна з внутрішніми ходами. І безкінечні склепи і підземелля, і надгробні плити, врослі в землю, поміж великими суховерхими дубами, може бути самим ктитором насаджені».
Як бачимо, напівзруйнована архітектура монастиря не відштовхує Тараса, не залишає монастир посереднім у низці побаченого в Україні. З тексту зрозуміло, що краєвиди Прилуччини, з їхніми світанками і росами над Удаєм, запали у серце поета. Саме так прилуцький край потрапив на сторінки шевченкових творів, увіковічнившися в українській літературі. Але це тільки одна зі стежок Шевченка Прилуччиною та Чернігівщиною, а їх ще було багато – і кожна з них лишала свій відбиток у житті поета.
Тарас Шевченко: «Проїжджаючи Прилуки, раджу вам зупинитися в цьому місті…»
Не всі міста України можуть похвалитися тим, що їх відвідував хтось із великих людей. А от Прилуки і прилуцький край не може змовчати про те, що у свій час тут гостював Тарас Шевченко – поет зі світовим ім’ям, борець за долю простого народу України, чиї слова раніше знала напам’ять кожна українська сім’я як молитву. Мало того, що Шевченко гостював у наших краях, так він ще й увіковічнив назавжди наше місто і прилеглі села в історії своїми прозовими і поетичними рядками.
Тарас Шевченко був на прилуцькій землі не один раз! Раніше було прийнято вважати, що поет відвідував Прилуччину тричі, але згодом дослідники провели ґрунтовне дослідження і установили – Шевченко був у нашім краї частіше, а зокрема – 5 разів (за словами прилуцького краєзнавця Анатолія Риженка)! Хоча у 1843-му і 1844-му роках Тарас Григорович бува у Прилуках лиш проїздом, але все-таки у ці роки вже відбулося знайомство поета з приудайським краєм. Тоді Т. Шевченко на поштовій станції міняв коней та отримував подорожну. Цікаво, що часті відвідини нашого міста, а той взагалі будь-яка зупинка в ньому, означені тим, що Прилуки були вагомим подорожнім вузлом. Місто було зв’язковою подорожньою ланкою між іншими. Зупинялися тут часто подорожні, щоб міняти коней.
Вулиці, люди, архітектора тодішніх Прилук – все це не залишило Тараса Григоровича байдужим. Про все побачене Шевченко пише у своїй повісті «Музикант». Наступне, значено довше, побачення з Прилуками у Тараса Григоровича відбулося у 1845-му році. Тоді Шевченко їхав за завданням Київської археологічної комісії змальовувати історичні та архітектурні пам’ятки. У цей час поет побував не лише у місті, але й з’їздив у село Дігтярі, відвідав Густинський монастир. Цікавим є й те, що саме у цю поїздку Т. Шевченко робив замальовки Спасо-Преображенського собору.
У цю ж поїздку Шевченко побував і в Густинському монастирі. Позитивні враження від побаченого поет також пише в повісті «Музикант». Порада Шевченка: «…відвідати напівзруйнований монастир Густиню, що по той бік річки Удаю, верстви за три од міста Прилуки. Можу вас запевнити, що каятися не будете. Це справдешнє Сенклерське абатство».
Тарас Шевченко уже вирішив покидати Прилуки (збирався він у Лубни – подивитися на архітектуру тамтешнього монастиря), але власник с. Дігтярі Петро Галаган у червні мав святкувати день народження. Шевченко відвідує с. Дігтярі (39 км від Прилук).
До альбому малюнків Тараса Шевченка Прилуки увійшли з 1845-го року. Зокрема, окрім густинських малюнків, Спасо-Преображенського собору, в альбомі були й портрети прилучан. Зокрема а альбом потрапив і Михайло Данчич – засідатель суду у корчемних справах.
Пам’ятним став і приїзд Т. Шевченка до Прилук 1846-го року. Взагалі-то Шевченко не планував зупинятися у Прилуках – це вийшло долею обставин. Тоді Тарас Григорович їхав з Лубен до Ніжина. Знову ж таки у Прилуках перепрягали коней, зупинка у місті бачилася поетові недовгою. Як раз на той момент на одній із вулиць загорівся будинок єврейської сім’ї. Шевченко, не гаючи ні хвилини, залишив коней та кинувся допомагати сім’ї виносити з палаючого будинку майно. Підтвердженням цієї життєвої картини, яка ніяк не вигадка прилучан, є слова О. Афанасія-Чужбинського, що подорожував разом із Тарасом Григоровичем: «Горіла вбога халупа. Народ збігався, але гасити допомагали здебільшого євреї, бо в халупі жив їхній одновірець. Ми також прибігли на пожежу, і Тарас Григорович кинувся рятувати майно погорільців. Він на рівні з іншими виносив різноманітний мотлох і, коли все закінчилось, виголосив промову до християнського населення, що діяло якось неохоче… Шевченко палким словом докоряв присутнім за байдужість, доводячи, що людина у скруті й біді, хоч би якої була нації, хоч би яку сповідувала віру, стає нам найближчим братом ».
Третя поїздка Тараса Шевченка в Україну з Петербурга була у 1959-му році. Приїхав поет і в Прилуки. На той час наше місто було типовим повітовим містечком, що налічувало 29 вулиць, 45 провулків та 3 площі – небруковані. Серед населення переважали купці і міщани.
«Я всівся на своїй мізерії, тобто на валізі, і почав малювати прекрасно освітлену вечірнім сонцем, кам’яну церкву, досить незграбної, але оригінальної архітектури, збудовану полковником прилуцьким Гнатом Галаганом», - написав Т. Шевченко у повісті «Музикант» після гостин у Прилуках.
Ночував у Прилуках Т. Шевченко у повітового учителя, якого називав своїм «Вергілієм». Відомо, що Шевченко відправив у цей час з Прилук листа Варфоломію Шевченку. Далі Тарас прямує до Конотопу.
«Якщо ви, ласкавий читальнику, любите старовину, то раджу вам, коли переїжджатимете через місто Прилуки Полтавської губернії, спинитися на добу в цьому місті, а коли це трапиться не восени й не зимою, то можна зостатися й на дві доби…», - ось такий вислів є в повісті «Музикант».
Прилуки й сьогодні пам’ятають про приїзди Тараса Шевченка. Нагадують при лучанам про це, в першу, чергу пам’ятники, що зберігає архітектура міста. На центральній площі знаходиться оригінальний пам’ятник саме молодому Шевченкові-художнику (відкритий у 2007-му році). Цікаво, що це був перший у Прилуках пам’ятник Тарасові Шевченкові саме як художнику, а не поетові. Головна вулиця Прилук також носить ім’я великого поета, на цій вулиці є невелике погруддя Шевченка, біля якого шанувальники творчості поета щороку збираються в день його народження. Взагалі у місті три бетонні погруддя, встановлені ще у 1961 та 1963 роках. Сліди Тараса Шевченка не залишилися непоміченими у Прилуках, а стежки, якими він ходив, ще не заросли…